моменти українського самвидаву

Самвидав – це феномен української культури, що народився як форма опору, але живе й сьогодні у нових формах. Термін «фензін» (від англ. fanzine, фанатський журнал) з’явився пізніше, вже як частина DIY-культури і альтернативної преси. Український самвидав традиційно асоціюється з дисидентським рухом радянських часів – підпільними журналами, листівками, нелегальними книгами. Однак це явище – не лише історична спадщина. Попри стереотипність сприйняття, сучасний самвидав успішно інтегрувався в нову культуру і є частиною мистецького та літературного процесу. Сьогодні маємо цілу бібліотеку досліджень, монографій, статей і архівів, присвячених цьому феномену. Нижче – аналітичний огляд найважливіших із них, із висвітленням еволюції самвидаву й зін-культури в Україні від 1960-х до 2020-х років.

Перший етап українського самвидаву припав на добу шістдесятників і дисидентського руху 1960–70-х років. У цей час самвидав став головною позацензурною формою вираження опозиції до радянської системи. Дослідник Олесь Обертас у монографії «Український самвидав: літературна критика та публіцистика (1960-і – початок 1970-х років)» (2010) детально прослідкував місце і роль самвидаву в літературному процесі. Він підкреслює, що український самвидав того часу виконував функцію «альтернативної складової літературного процесу» та був «головною організуючою формою Руху Опору 1960-х – початку 1970-х». Самвидав тієї доби охоплював художні твори, публіцистику, правозахисні документи – все, що не пройшло б цензуру, але відображало опір системі.

Найвідомішим самвидавним журналом того періоду був «Український вісник», заснований В’ячеславом Чорноволом. Це перший в історії України нелегальний громадсько-політичний журнал, який виходив у 1970–1972 роках (підпільно розповсюджено 6 випусків) і відродився наприкінці 1980-х. «Український вісник» друкувався на машинці, містив статті про утиски прав людини, відкриті листи та огляди становища української культури. За самвидав у ті часи можна було поплатитися свободою: виготовлення і розповсюдження нелегальних матеріалів в УРСР каралося за ст. 62 КК (до 5–10 років ув’язнення). Втім, самвидав живився підтримкою інтелігенції та діаспори – тексти переправляли на Захід, де їх передруковували видавництва української еміграції.

Історичні дослідження  наголошують на ключових особливостях радянського самвидаву: це позацензурність, духовна місія (поширення правди, забороненої літератури, релігійних творів) та висока особиста відповідальність авторів. Самвидав тієї доби став синонімом боротьби за права і національну ідентичність. Як зазначає історик Вахтанг Кіпіані, слово «самвидав» увійшло в обіг наприкінці 1960-х як калька з російського «самиздат», але явище це в Україні має глибші корені спротиву. У 1960–70-х самвидав сформував цілу альтернативну публічну сферу, де з’являлися не лише політичні маніфести, а й літературна критика, мистецькі тексти, релігійні самвидавні журнали (напр. підпільний «Хроніка Католицької Церкви»). Таким чином, український самвидав радянської доби – це не просто формат видань, а ціла епоха альтернативної журналістики з виразним контркультурним і антитоталітарним обличчям.

З набуттям незалежності у 1991 році цензура зникла – здавалося, потреба в самвидаві відпала. Дійсно, на початку 1990-х підпільна преса тимчасово згасла: тепер друковані видання могли виходити легально українською мовою на будь-які теми. Однак уже за кілька років в Україні з’являється нове явище, споріднене із самвидавом, – фензін-культура. Це були аматорські журнали, створені ентузіастами субкультур (музичних, літературних, мистецьких) на принципах DIY. У світі панк-фензіни та фанатські журнали існували з 1970-х, і в пострадянській Україні цей рух поступово набирав обертів наприкінці 80-х – у середовищі рок-музикантів та художньої богеми.

Перші ластівки сучасних зінів в Україні з’явилися ще у пізньорадянський час. Зокрема, 1988 року у Києві стартував рок-самвидав «Гучномовець», де вся андеграундна тусівка – від гурту ВВ до Gogol Bordello – писала про музику і мистецтво. У Харкові початку 90-х діяла експериментальна арт-спільнота «Нова сцена», що випускала зін «Стан справ» із авангардними колажами та музичними оглядами. Паралельно в українській діаспорі в Польщі виходив панк-фензін «Відрижка» (1988–1992) – його створили учасники україномовного гурту «Оселедець», і він став культовим явищем із власним касетним лейблом. Ці видання поширювалися в основному серед «своїх»: через обмін, на концертах, через друзів – тиражі вимірювалися десятками копій.

У середині 1990-х та 2000-х фензіни в Україні переживають новий підйом. З’являються перші музичні фанатські журнали на теренах незалежної України. Серед них дослідники згадують фензіни «Паранойя», «Біла Ворона», що циркулювали в молодіжних рок-колах, а трохи пізніше – «Аутсайдер». Журнал «Аутсайдер» виходив у 2003–2007 роках малим накладом (усього 7 номерів) і був присвячений музичному авангарду. Його особливість – інтернаціональний погляд: більшість матеріалів про іноземну експериментальну музику (від американської електроніки до японського нойзу), але поруч друкувалися статті й про український андерграунд. Фактично «Аутсайдер» поміщав українських виконавців у глобальний контекст, руйнуючи ізоляцію. У 2023 році головний редактор Роман Піщалов навіть видав антологію найкращих текстів «Аутсайдера», що презентували на київській платформі «Острів» – це свідчить про нове піднесення інтересу до самвидаву в Україні.

До фензінової хвилі 2000-х належали також журнали «Неформатор» (харківський панк-зін, з 2003), «Форсмажор», «Music Hall» та інші незалежні часописи. Їх характеризувала DIY-естетика: любительський дизайн, ксерокопії, скріпки замість палітурки. Тематика охоплювала альтернативну музику, контркультуру, локальні мистецькі сцени, український панк. Важливо, що виникла і система дистрибуції: з’явилися дистро-мережі – ентузіасти, які на концертах і через пошту розповсюджували фензіни та касети. Наприклад, у 2000-х діяв DIYclab**,** – інтернет-форум, де можна було замовити українські зін-журнали, серед яких згадується житомирський «FarFor» (2006–2008). Дослідниця Раїса Тверда зазначає, що після спаду в 90-х із 2000-х кількість фанатських видань знову зростає – багато з них виходили саме за підтримки прихильників DIY-культури. В цей період формується місток між старим самвидавом як «знаряддям боротьби» і новим фензином як «знаряддям самовираження». Відтепер самвидавна альтернатива спрямована не проти державної цензури (її вже нема), а проти масовості й комерціалізації основної культури – своєрідний протест проти «попси» в мистецтві та журналістиці.

На межі 2000–2010-х фензіни в Україні еволюціонували від суто субкультурних саморобних буклетів до незалежних журнальних проєктів, які за змістом і якістю наближалися до професійної преси. Цей період позначений розмаїттям тематик і спробами регулярного випуску. Особливо продуктивними були роки 2007–2010, коли виникла нова хвиля видань, що задали планку для наступних зін-мейкерів.

Одним із ключових феноменів цього часу став житомирський музичний журнал «ФонтарЪ». Він виходив у 2007–2019 роках і всього побачило світ 60 номерів. «ФонтарЪ» позиціонувався як три мовний фензін: матеріали публікувалися українською, а також (у перших випусках) російською; окремо журнал реалізував спецпроєкт білоруською мовою. Важливо, що це не були переклади – кожен текст подавався мовою оригіналу, залежно від автора і контексту, що підкреслювало автентичність контенту. Тематично «ФонтарЪ» зосереджувався на українському рок-панк-метал сцені та контркультурі. Майже в кожному числі редакція прагнула спростувати стереотип, ніби в Україні немає якісної альтернативної музики – оглядаючи нові альбоми, фестивалі, репортажі з концертів, журнал доводив, що своя сцена існує і розвивається. Показово, що у 2012 році, коли в країні спостерігався черговий сплеск інтересу до рок-музики, команда «Фонтаря» змогла випустити 8 номерів за рік (№23–30). Згодом періодичність знизилась але проект тривав, до поки вистачало натхнення. Зін публікував не лише музичні рецензії – були спеціальні випуски з поезією, прозою, статтями про візуальне мистецтво, що робить його своєрідною антологією контркультурного життя 2000-х. Сьогодні «ФонтарЪ» виконує ще й роль архіву: усі випуски відскановано і викладено у вільний доступ на сайті журналу.

Паралельно з «Фонтарем» активно видавалися й інші проекти. Журнал «FarFor» у Житомирі комбінував матеріали про локальний андеграунд із широким поглядом на світову DIY-сцену (ця назва навіть згадується в академічних розвідках як приклад регіонального фензіну). У Києві діяли авторські проєкти «Forsmajor» та «Music Hall», де молоді журналісти і критики експериментували з формою незалежного журналу. Деякі видання цього періоду починали набувати напівпрофесійного характеру: редакції вже думали про верстку, про якість друку, шукали фінансування через рекламу чи спонсорів на фестивалях. Фензін поступово виходив із тіні – його почали помічати у широких колах творчої інтелігенції.

Цьому сприяло і наукове осмислення. З’являються перші академічні статті, присвячені сучасному самвидаву як комунікаційному феномену. Приміром, дослідниці Надія Подоляка та Олександра Швачко (Київський університет ім. Грінченка) в статті «Сучасний самвидав, зін-видання як спосіб самовираження та комунікації» (2020) підкреслюють, що індустрія самвидаву нині поширюється і серед професійних письменників, а не лише аматорів. Тобто, межа між фанатським зіном і незалежним «великим» медіа стала розмитою. Все більше авторів усвідомлюють фензіни як трамплін для своїх ідей – майданчик, де можна відточити перо без цензурних і комерційних обмежень. У цей період українські фензіни набули рис незалежної журналістики: вони залишалися неформальними, але за якістю змісту і глибиною аналізу іноді не поступалися «офіційній» пресі. Саме тому 2000-ні можна вважати періодом становлення нової незалежної преси в Україні, що виросла з самвидавної традиції.

Останнє десятиліття принесло цифрову революцію в світ зін-культури. З розвитком інтернету і соцмереж фензіни перейшли в нові формати – електронні журнали, PDF-випуски, телеграм-канали. З одного боку, це розширило аудиторію, з іншого – постало питання збереження самвидавної автентичності в цифрову епоху.

2010-ті роки в Україні ознаменувалися вибухом інтересу до самвидаву як частини новітньої візуальної комунікації. Покоління, пересичене мас-медіа, почало шукати “особливу інформацію для зацікавлених” – і звернулося до зінів. У цей час з’являються нові назви: арт-зін «Грішниця» (перший еротичний арт-журнал, стартував у 2021), львівський DIY-зін «Так вийшло» (2018–2020), присвячений саморефлексії митців і абсолютно відкритий для дописувачів, експериментальні комікс-зін проекти на кшталт «GON» тощо. Ці видання часто існують паралельно і в друкованій, і в цифровій формі. Приміром, «Так вийшло» продавався накладом лише 30 копій на папері, але його спільнота продовжує жити онлайн (у Instagram та інших платформах).

Дослідники сучасних субкультур фіксують цей перехід: у 2024 році вийшла ґрунтовна книга Дар’ї Анцибор «Дреди, батли і стіли. Два століття субкультур в Україні», де окремо розглянуто феномен зінів та репрезентацію молодіжної культури. Анцибор показує, що українська молодь століттями виборювала право на культурну інакшість, і самвидав відігравав у цьому процесі не останню роль. Такі видання, як «Грішниця», документують нові теми – фемінізм, ЛГБТ+, тілесність – у форматі, вільному від моралізаторства глянцю. З іншого боку, традиційні культурні інституції теж звернулись до самвидаву: «Довженко-Центр» у 2023 році випустив спецзін «Коцюбинський: між кіно та літературою», фактично поєднавши академічний підхід і фанатський формат. Це цікавий приклад того, як межі між альтернативною пресою і офіційним культурним дискурсом стираються.

Цифровізація змінила і способи поширення. Соціальні мережі стали головним каналом сучасного самвидаву. Багато зінів існують як онлайн-платформи або пабліки (наприклад, телеграм-канали українських комікс-митців, що виконують роль фензінів). Деякі паперові зін-видання набули друге життя у вигляді PDF-архівів. На думку Подоляки і Швачко (2020), сучасний український самвидав усе ще малодосліджений, але вже є частиною мистецтва та літератури, а не лише історичним реліктом. Їхнє опитування показало: третина людей досі асоціює самвидав виключно з минулим, проте меншість уже знає про існування конкурсів і спецресурсів для самвидавців. Тобто формується нове розуміння: самвидав – це і про Facebook-есе, і про фотозін, і про наклейки та артбуки, видані «для своїх». В ХХІ столітті самвидавна культура стала настільки багатогранною, що включає як аналогові, так і цифрові вияви, але її дух «зроби сам» залишається незмінним.

На початку 2020-х в Україні розгорнувся активний процес архівування самвидаву. У відповідь на зростаючий інтерес нової генерації до витоків фензін-культури, з’явилися проєкти, що збирають та оцифровують старі випуски, документують історії видань і роблять їх доступними для дослідників.

Один із таких проектів – Ukrainian Zines Archive. Це ініціатива української зін-спільноти (засновниця – Саша Мураха), яка ставить за мету каталогізувати й зберегти максимальну кількість вітчизняних фанзинів. Ентузіасти збирають друковані примірники, сканують їх та публікують онлайн. Наприклад, завдяки їх зусиллям сьогодні всі 34 номери журналу «ФонтарЪ» доступні у сканованому вигляді на сайті проекту. Подібно оцифровані також випуски «Аутсайдера», «Неформатора» та інших культових видань 90-х–2000-х. Активісти спільноти проводять зустрічі, обмінюються примірниками, організовують виставки – зокрема, у 2023 році пройшов Харківський Zine-фест, де були представлені як сучасні, так і вінтажні українські фензіни.

Ще один осередок пам’яті – це онлайн-архів «Вільна музика: українські низові ініціативи від 1980-х до 2020-х». Створений на базі Львівського муніципального арт-центру, цей цифровий архів містить колекцію артефактів музичного самвидаву: обкладинки зінів, касетні релізи, плакати андеграундних фестивалів. Наприклад, тут можна побачити оригінали сторінок харківського «Стану справ» чи обкладинку легендарної «Відрижки» №8 (1992). «Вільна музика» фіксує контекст виникнення кожного феномену, додаючи історичні довідки про редакторів, гурти, сцени. Такий архів цінний тим, що пов’язує різні покоління: молоді дослідники отримують доступ до матеріалів, які раніше були заховані у приватних колекціях.

Вагому роль у популяризації теми відіграє культурно-видавничий проект Chytomo. На Читомо зібрано окрему колекцію матеріалів про самвидав – від історичних нарисів до гайдів для сучасних зін-мейкерів. Ще у 2010 році редакторка Оксана Хмельовська писала про «перевтілення та пригоди самвидаву», простежуючи шлях від визвольної боротьби до візуальної комунікації. Сьогодні на Chytomo можна знайти інтерв’ю з творцями фензинів, огляди зін-фестивалів, поради з видавничого самоуправління. Крім того, Chytomo започаткувало проект «Екземпляри ХХ/ХХІ», присвячений вивченню ключових періодичних видань України ХХ століття – у тому числі самвидавних журналів, які стали бібліографічною рідкістю. Таким чином, формується місток між дослідниками і практиками: знання про український самвидав активно передається новій аудиторії.

Український самвидав і фензіни – це жива і динамічна культура, що пройшла шлях від друкарської машинки і копірки до інтернет-блогів і артбуків. За понад півстоліття вона змінила форми, але зберегла суть: незалежна журналістика, DIY-культура і голос контркультури, що звучить попри цензуру чи кон’юнктуру. Сьогодні завдяки дослідникам, архівістам і самим зін-мейкерам ця історія не лише задокументована, а й продовжує писатися – кожним новим випуском, кожним новим зроби-сам журналом.