Відгук українських істориків на пропагандистську «статтю» Путіна: Вона світоглядна, але не історична і не наукова

Автори цього аналітичного розбору назвали свою публікацію скромно – «відгук українських істориків» і підкреслили, що він не є офіційною позицією української науки. «Бо у нас немає офіційної науки. На відміну від російської історичної спільноти, українська не є спільнотою пропагандистів. Оцінки різних епізодів і контекстів історії України є предметом постійних дискусій за участю багатьох українських та іноземних істориків. У нас немає обов’язкових шпаргалок чи «темників» з готовими відповідями на усі «ворожі маніпуляції та фальсифікації». Тому появі цього тексту передували тривалі суперечки, у ході яких, зокрема, були визначені певні пріоритети та тональність».

Нижче наводимо головні тези цієї публікації, підписаної від імені Інституту історії України НАН України та Громадського просвітницького проєкту «LIKBEZ. Історичний фронт». (Автори, як повідомили нам в інституті – Геннадій Боряк, заступник директора Інституту історії України НАН України, член-кореспондент НАНУ, та Кирило Галушко, координатор проєкту «LIKBEZ», кандидат історичних наук).

* * *

Відштовхуючись від слів прессекретаря російського президента Д.Пєскова, що путінська стаття – «это мировоззренческая публикация», автори «відгуку» зауважують:

«Вона дійсно не історична, вона – світоглядна. І це – найголовніше. Світоглядна, – не історична. І не наукова».

«Кожен російський шкільний підручник, – продовжують автори «відгуку», – починає історію Росії з трьох братів: Кия, Щека і Хорива, та сестри їх Либеді. Триста років у Києві після 882 року, «матері городів руських», відбувається історія Росії. І виникає логічне питання: в Україні «історія України» відбувається на території України. «Історія Росії» у початковий період чомусь відбувається на території України. Як вийти з цього протиріччя? І чому кожне покоління росіян вважає, що Київ – «мать городов русских». А чому він тоді в Україні?

Тому ідеологічна мотивація – виправити цю «недоречність» шляхом агресії проти України – очевидна.

Ясно, що за часів складної та заплутаної історії імперії Рюриковичів у подальших історичних викладах її спадкоємців виникає «національний фактор». Хто ж там жив?

За Російської імперії вважалося, що «єдіний русскій народ». Потім його частину захопили литовці та поляки, зіпсували народну мову, але потім прийшла Москва та усіх звільнила. За Русі існував лише єдиний «руській народ», він потім розпався. На «племена» або «наріччя». Малорусів, білорусів, та великорусів. Перші два племені чомусь «відпадали» від третього, і зізнаємося, наймолодшого з цих «племен».

Так. Саме наймолодшого. Українські історики аргументують: «Принаймні, по слов’янськості як такій, приналежності до столів Рюриковичів та християнізації (скрєпи) – наймолодшими були саме великороси. Тому територія центральної Росії історично виглядає як найпізніший владний експеримент наймолодших Рюриковичів. Експеримент, в якомусь сенсі, вдався, але ж мало хто його помічав у справжній Русі. Якою історично вважалися, згідно з усіма джерелами, землі Києва, Чернігова та Переяслава. Потім, звісно, королівство Русі на Західній Україні.

Але цього королівства не існувало у російсько-радянських підручниках ніколи. Бо у росіян не було королів. Згідно з російськими підручниками історії, у Центральній Росії метафорично «нічого не відбувалося» до ХІІ століття, поки «тут розвинулася культура». Рівно з ХІІ століття починаються оповіді про київських князів, які почали будувати міста, фортеці, та розвивати «русскую культуру».

Ніхто не сперечається із тим, що князі-Рюриковичі висхідно були скандинавами (окрім російських та українських гіперпатріотичних авторів), а не «українцями» чи «русскімі» (вони були «русь», «руси», або «русин»). Ми знаємо, що Анна Ярославна не була ані українкою, ані росіянкою. Вона була шведського роду Рюриковичів. Але вона дійсно була «київською», що абсолютно слушно українська діаспора й написала на пам’ятнику Анні у Франції: «Анна Київська».

Яке їх (Рюриковичів) місце в історії України? Таке саме, як у скіфів чи полювальників на мамутів доби палеоліту. Дуже просте: це було на нашій землі. «Історія України» – це історія міжнародно визнаної території України, нам усі мешканці цієї землі логічні й питомі.

Так само, як і литовські князі Гедиміновичі 14-15 століть. Вони у нас швидко ставали своїми спадковими князями. Ми на литовців історично ні на що не ображаємося. Вони дотримувалися наших звичаїв. Але литовці не починають «історію Литви» з Кия, Щека і Хорива. У них є Міндаугас, Гедімінас, Вітаутас.

Проте чому ж нашу найдавнішу історію пишуть як «свою» у підручниках іншої країни. Росії? І при тому стверджують, що це – їхня історія? Це і є причиною воєн. Кожен вважає, що «хтось» захопив його отчинну, батьківську землю…

У радянські часи з’явилися інші «популістські» тези: вважалося, що існувала «давньоруська народність», яка неприродно розпалася і була приречена на возз’єднання її єдиним «легітимним» спадкоємцем, Великим князівством Московським, а потім – Русскім царством (з 1547 року).

Далі відбулися «возз’єднання». (Були відповідні компартійні «Тези про возз’єднання» 1954 року)... А потім усі учасники «возз’єднання» XVII-XVIII століть мали б розчинитися або у «триєдиній російській нації» ХІХ століття, або потім в «єдиній спільності радянського народу» після 1970 року на підставі російської мови та культури.

Відповіддю на це став розпад Радянського Союзу, в якого виявилися невдалими та приреченими не лише політична та економічна модель, а й національна політика. Це був крах найнеефективнішої «великодержавної» моделі державного устрою ХХ століття (якби був антирейтинг, СРСР конкурував би з Північною Кореєю…), але аж ніяк не «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття» (В.Путін). Скоріш за все, це була «найбільша геополітична радість» світу після падіння гітлерівського режиму у 1945 році. Принаймні, для половини Європи.

Хоч як би змінювалися методології та інтелектуальні моди історичної науки, українські історики шанують коротеньку статтю Михайла Грушевського 1903 року «Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства». Ми, звісно, тепер дивимося на неї у більш ширшому контексті, аніж її автор. Є здобутки історіографії наступних ста років, значний поступ археології, генетики, мовознавства. Багато у чому Грушевського уточнили чи виправили, заперечили, але висхідна думка була вірна: українці – окремий народ із власною біографією, культурою, мовою, драмами буття. Він є.

Повертаючись до канви тексту В.Путіна, автори публікації зазначають, що «про радянський режим там сказано чимало захопливого. Загалом же, приємно, що радянський режим впав від спротиву власних громадян, а не в результаті світової війни. Це повчальний приклад історичної дидактики. Коли люди втрачають розуміння сенсу існування у даній політичній системі, вони з неї виходять. А якщо вона дійсно неефективна, вона не здатна їх повернути або зупинити».

Далі автори «відгуку» спинилися на ключових проблемах путінської статті.

1) Один народ: українці, білоруси та росіяни. У 2012 році у Росії трапилася трансформація бачення історії східних слов’ян. До того було «пострадянське бачення»: три братських, але окремих народи. З 2012 року повертається стара схема Російської Імперії: три складові російського народу. Плємєна і нарєчія. Єдність їх виникла за давньої Русі. За радянських часів це називалося «давньоруська народність». Бо у неї була єдина мова...

Усі кваліфіковані російські історики мови, яким знайоме прізвище академіка Залізняка, знають, що у давній Русі не було спільної розмовної мови, а була спільна літературна, літургійна, ділова – церковно-слов’янська (солуньський діалект староболгарської мови, тоді зрозумілий усі слов’янам).

А от розмовна мова була місцевою. Спільна мова, на думку В.Путіна, говорить про нашу спільність як одного народу. Тоді в цей ”русскій” народ входять болгари (бо наша публічна мова була власне болгарською) та серби. Хоча самі вони можуть із цим не погодитися.

Пряма аналогія: Англія, Франція, Іспанія, Італія, Німеччина,Угорщина, Польща та інші послуговувалися також «спільною мовою» – латиною. Літургійна та офіційна, ділова. За логікою В.Путіна, там мав би існувати єдиний народ. І релігійно, – адже там усі були католики. Тому, мовляв, нам, давньоруській народності (церковнослов’янська мова та православ’я), протистоїть «західноєвропейський єдиний народ», який єдиний по мові (латина) та релігії (західна версія християнства).

Незрозуміло тільки з його статті, чому з’явилися англійці, французи, поляки, угорці, іспанці, хорвати… Це ж «один народ»?

Інститут мовознавства НАНУ ім. О.Потебні днями висловив позицію мовознавців. Вона не суперечить світовому баченню славістики, а думку члена-кореспондента НАНУ Григорія Півторака ми з боку істориків не оскаржуємо: «Г.П. Півторак стверджує, що вона [давньоруська мова] й справді існувала, але тільки на літературно-писемному рівні – як мова літописів, документів, художніх творів. Що ж до живої розмовної мови, то вона зовсім не являла собою чогось однорідного, бо східнослов’янські племена розмовляли різними етноплемінними діалектами – спорідненими між собою, але все-таки виразно відмінними. Так само слід розрізняти дві давньоруські культури – офіційну й народну. Перша – єдина для всієї держави міська культура, що спиралася на християнство. Друга – неоднорідна, вельми строката культура простих селян, яка зберігала язичницькі традиції й виявлялася в народних звичаях, побуті та фольклорі».

Думка етносоціологів та культурологів. «Давньоруська народність»? У сучасній соціології та культурній антропології відсутнє поняття «народності» за межами російської мови. Немає такого чітко визначеного поняття. Й основна проблема з «народом» В.Путіна: відсутнє визначення «народу». Лише якісь загальні слова, які роблять безглуздим твердження «близькості народів». Близькості кого саме? Тому зовсім неясно, що він має на увазі.

Наведемо визначення «народу» з російської Вікіпедії: «Наро́д – историческая общность людей. Употребляется в научной литературе в двух основных значениях – в политическом и в культурноэтническом. Взятое в первом значении слово является синонимом понятия «нация», взятое во втором значении – синоним понятия «этнос». Следует отличать от понятия «население». По мнению специалистов по международному праву, принадлежность к единому народу предполагает наличие определённых исторических, культурных и практических связей».

Але автор статті В.Путін не зазначив – що саме з цього переліку він має на увазі, говорячи про «один народ». Бо кожен варіант передбачає певну наукову (ми не кажемо політичну) суперечку. А от відсутність терміну як предмету суперечки виключає дискусію. Оскільки науковці не знають, про що саме пише автор статті. Може, це – «етнос», може – «нація», може – «насєлєніє», а от думка фахівців з міжнародного права видається цікавою. Тому це – авторське волання у порожнечу, оскільки автор не окреслив предмету для суперечки.

Найпростішою відповіддю буде «суперечність у визначенні». Бо не може бути одного народу з трьома різними назвами. Бо самоназва та ідентичність – це й є критерії існування окремого народу. Тому мова, конфесія та «скрепи» також відносні: англомовні англійці, американці, шотландці та ірландці, навіть часом збігаючись конфесійно, аж ніяк не є «одним народом». Мешканці Латинської Америки належать до десятка народів, при тому користуючись спільною мовою та сповідуючи спільну релігію.

Тож вправи автора статті у цьому жанрі є абсолютно наївні, безглузді та безпідставні. І не дають підстав із чимось сперечатися. Бо немає з чим.

2). Близькість трьох народів після Давньої Русі. В.Путін: «Важно отметить, что и в западных, и в восточных русских землях говорили на одном языке. Вера была православной. Вплоть до середины XV века сохранялось единое церковное управление. На новом витке исторического развития точками притяжения, консолидации территорий Древней Руси могли стать и Литовская Русь, и укреплявшаяся Московская Русь. История распорядилась так, что центром воссоединения, продолжившим традицию древнерусской государственности, стала Москва. Московские князья – потомки князя Александра Невского – сбросили внешнее ярмо, начали собирать исторические русские земли».

...Русь аж ніяк не закінчила свою історію у 1240 році, коли монголи взяли Київ. Потім було королівство Русі на заході майбутньої України.

Але варто згадати, що територія навколо Суздаля, Ростова, Владіміра-на-Клязьме та Москви уперше названа «Руссю» у «Слові про погибель руської землі» при описі монгольської навали на ці землі. А чим воно було раніше, попередні 250 років, поки «Руссю» був Київ? Тому предки російського народу як не були «Руссю» в історичний період «Русі», так і його очільники – не могли би претендувати на територіальну спадщину «історичної Русі» або «Русі у вузькому значенні».

Надалі, якщо звернутися до «Задонщини» 14-15 століть, то це – «Орда Заліська». Тому претензії на «отчини» – дещо надумані.

«Нащадки Олександра Невського». Цей персонаж, абсолютно вигаданий як історичний герой російською імперською історіографією, аж ніяк не здійснив «доленосних» (згідно з російськими підручниками) перемог на Неві та Льодового побоїща. Сучасна російська (справжня) академічна наука ці сюжети вже викинула як вигадані та пропагандистські в міру ідеологічних потреб дуже різних століть.

...Але ж не усім хочеться викидати пропагандистські сюжети. Бо що ж тоді у підручнику писати? А патріотичне виховання?..

На Неві була дрібна бійка без участі підлітка Олександра, Льодове побоїще Німецький орден не помітив. Загинуло шість рицарів. Страшне... А от підпорядкувати владі монголів Новгород – це Олександр Невський якраз зміг.

Тому в нас тут, в «українській частині російського народу», герой не Олександр «Невський», а король Русі Данило Романович. Він колаборантом бував лише вимушено, а не добровільно і натхненно.

У 16 столітті вихідців з України чи Бєларусі, або ж «литовських людей» православних, у Москві перехрещували. Оскільки вона перебувала у розколі з канонічною православною церквою.

Згідно з реляціями європейських дипломатів та посланників, був потрібен перекладач з «руської» мови на «московську».

3). Радянська влада утворила Україну. В.Путін: «В декабре 1917 года представители УНР прибыли в Брест-Литовск, где шли переговоры Советской России с Германией и её союзниками. На заседании 10 января 1918 года глава украинской делегации зачитал ноту о независимости Украины. Затем Центральная Рада в своём четвёртом универсале провозгласила Украину независимой. Продекларированный суверенитет оказался недолгим. Буквально через несколько недель делегация Рады подписала сепаратный договор со странами германского блока. Находившимся в тяжёлом положении Германии и Австро-Венгрии нужны были украинские хлеб и сырьё. Чтобы обеспечить масштабные поставки, они добились согласия на отправку в УНР своих войск и технического персонала. Фактически использовали это как предлог для оккупации».

Це у дивний спосіб суперечить наступній тезі: «Коренизация» (політика залучення представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва та надання офіційного статусу їхнім національним мовам. Проводилася у СРСР протягом 1920-х років. - Ред.) безусловно, сыграла большую роль в развитии и укреплении украинской культуры, языка, идентичности. Вместе с тем, под видом борьбы с так называемым русским великодержавным шовинизмом, украинизация зачастую навязывалась тем, кто себя украинцем не считал. Именно советская национальная политика – вместо большой русской нации, триединого народа, состоявшего из великороссов, малороссов и белорусов, – закрепила на государственном уровне положение о трёх отдельных славянских народах: русском, украинском и белорусском».

Чому суперечить?

Тому що після існування Української Народної Республіки, яка у попередній цитаті заявила про свій суверенітет і незалежність, хтось «закріпив на державному рівні положення про три окремих слов’янських народи». Як можна комусь іззовні «закріпити народ», який вже у формі УНР заявив про свій суверенітет і був міжнародно визнаний? Яка ще нам санкція чи дозвіл від кого були потрібні? А три наступні роки жорстокої війни із цим народом, – це була просто прелюдія, для того, щоб його «дозволити»?

Радянську Україну створили тільки тому, що її вже не могло не бути. Радянська Росія була вимушена змиритися з існуванням УСРР, бо альтернативи не було. Потім цьому знайшли купу виправдань та обґрунтувань. Але Україна вже відбулася, і треба було терпіти.

Але тут прозвучало ключове: «вместо большой русской нации, триединого народа, состоявшего из великороссов, малороссов и белорусов» (це ж один триєдиний, як змій-горинич, народ) – ми ж одразу чуємо «один народ».

Щось пішло не так. Мабуть, опір Армії УНР, мабуть, саме існування ЗУНР та потужний селянський повстанський рух, загроза стихійного відокремлення України, що було на рівні народного опору особливо загрозливо під час колективізації, й накреслили для Москви «окремий народ». До того цей народ вже добряче сам себе «накреслив».

Особливо вражає створення українців радянською владою як «окремого народу» на тлі того, як одночасно на Західній Україні, яка не входила до складу СРСР, так само ворожий українцям польський режим паралельно також «вигадав» ворожий собі український націоналізм. Який потім у ролі ОУН-УПА надав цілу купу цікавих вражень радянський владі, яка не встигла на території польської держави «закріпити положення про три окремі народи».

Українців на теренах польської держави називали «русинами». Так було записано у документах Степана Бандери, але чи був він «русскім чєловєком»?

Так само радянська влада не встигла закріпити «положення» на підчехословацькій Підкарпатській Русі, а згодом – Карпатський Україні.

Українці ніколи не потребували затвердження про себе «положень». За умов будь-якої держави. Вони завжди творили себе самі.

4). Про вихід України зі складу СРСР, до чого додався прессекретар В.Путіна Д.Пєсков: «Росія не виходила зі складу СРСР». Проблема у тому, що ще за СРСР був прийнятий «Закон о порядке решения вопросов, связанных с выходом союзной республики из СССР» від 3 квітня 1990 р. Україна його дотрималася хіба що не єдина з республік, що стали незалежними. І тому дивно чути від одного з ініціаторів скасування СРСР як «геополітичної реальності», що вона у тій «реальності» лишилася.

Історики не схильні коментувати поточну політику Російської Федерації, оскільки вони не є політологами, пишуть на завершення автори «відгуку». Але залюбки дослідять її як факт минулої реальності, коли цей режим перестане бути актуальною реальністю.

* * *

Карикатура Сергія Йолкіна