Вона може успішно поєднувати посаду головної редакторки інтернет-видання «Перша електронна», етнопроєкт «Баба Єлька», літературну творчість, сім’ю і навчання в Гарварді. За працездатність і цілеспрямованість друзі навіть по-доброму називають її «людиною-танком». Але при цьому Світлану легко розчулити. Так, наприклад, вона не може без сліз говорити про місію етнопроєкту «Баба Єлька». Щиро і з великою самовіддачею переймається збереженням українських традицій і культурної спадщини. Кожен експонат, привезений з експедицій, для неї скарб і частинка історії. Минулого року завдяки агенції сталого розвитку «Хмарочос» та Британській раді пройшла тренінг у Лондоні з просування власних проєктів. Після цього отримала пропозиції від кількох університетів світу пройти спецкурс. Серед них був і Гарвард. Саме туди Світлана відправила заявку, резюме та мотиваційний лист. Її допустили до спецкурсу “Leaders of the learning” («Лідери освіти»). Світлана Листюк розповіла «Без купюр» про навчання в одному з найпрестижніших вишів, як завершила спецкурс раніше від інших та про значення “Баби Єльки” в її житті.
Які були емоції, коли дізналися про можливість навчатися в Гарварді?
Злякалася. Було дуже страшно, боялася, що не впораюсь. Все-таки навчання в Україні відрізняється від навчання за кордоном. Дівчата, коли дізналися про таку можливість, готові були взяти всю роботу в редакції і в “Бабі Єльці” на себе. Це було дистанційне навчання. Освітній процес організований так, що ти можеш працювати і пів годин зранку за сніданком, можеш «включитися» в обід і лежачи в ліжку, і сидячи за столом на роботі. Дуже легко, просто і доступно, але вже десь через місяць. Спочатку треба розібратися й правильно організувати робочий час. Єдина маленька проблема – це мова. Деякі відео доводилося передивлятися двічі і тричі. Хоча викладачі говорять повільно і доступно, але є діалектизми, багато наукової термінології. Треба було звикати. Сам спецкурс офіційно почався в жовтні минулого року і має закінчитися у вересні нинішнього. Я до нього приєдналася в січні. Завдяки карантину працювала вдома й змогла наздогнати і навіть перегнати програму.
Як сильно відрізняється освітній процес у Гарварді і в наших вишах?
Протягом навчання відкрила для себе багато цікавих тем, які у нас не культивуються. У нас освіта – це суто навчання, отримання знань. Там, перш за все, вивчають психологію, нейропсихологію, все, що відбувається в мозку. Також вивчають фізіологію, організацію освітнього простору з точки зору таких ключових параметрів як фізичний, економічний, соціальний, культурний, когнітивний, освітній дизайн. Як правильно підібрати кольорову гаму та матеріали, щоб створити освітній простір, в якому буде зручно тобі і твоїм учням.
Ввесь курс був дистанційним. У кожного студента був власний електронний кабінет із доступом до освітніх секцій. Це відеомонологи, текстові матеріали, посилання на підручники, які можна завантажити або просто подивитися онлайн, підбірка цікавих відео про те, як теорія, що ми вивчаємо, впроваджується на практиці. Після кожної секції здаєш тести. Їх можна здавати в будь-який час.
Дуже боялася оцінювання, чи правильно зрозумію запитання. Тому в переписці з викладачем доводилося роз’яснювати, що мала на увазі, чому дала саме таку відповідь. Вони мені пояснювали, що не так. І згодом ми навчилися розуміти один одного.
У кінці навчання, спираючись на отримані знання, я розробила та захистила власний проєкт.
Що це за проєкт? Як проходив захист?
Була пропозиція приїхати до Гарварду. Але я сприйняла це більше як жест ввічливості, коли порахувала, скільки коштуватиме навіть простий екскурсійний візит. Тому захищала теж дистанційно. Мій проєкт називається “Центр культури “Баби Єльки”. Він передбачає створення культурно-освітнього простору на базі нашого Обласного центру народної творчості, де зараз знаходиться креативний простір та етнолабораторія нашого проєкту.
Хотілося побільше, пояскравіше, з різними схемами. Але професор мені повернув проєкт із рекомендацією зробити його доступнішим. Тоді я прибрала схеми, які спочатку здавалися дуже потрібними, просто написала текст на чотири сторінки з необхідними підрозділами. І в такому вигляді мою роботу прийняли. Наступного дня надійшло кілька уточнюючих питань. Я на них відповіла і отримала доступ до фінального тестування, яке я успішно пройшла. Через день вранці прокинулася й відразу в інтернет… А там доступ до сертифіката про успішне закінчення спецкурсу.
Як вам вдалося поєднувати роботу, громадську діяльність, сім’ю з навчанням? Це ж усе забирає купу часу.
Важко було вдома, бо двоє дітей, яким хочеться подивитися, що мама робить, попідказувати, поспівати. Дуже чоловік допомагав, відволікав на себе увагу, а також батьки. В редакції теж була атмосфера взаємопідтримки.
Чи почали ви реалізовувати той план, який презентували?
Ми почали його реалізовувати ще до того, як написала. Взагалі, у нас давно була ідея створити такий культурний автентичний центр “Баби Єльки”, але не було приміщення. І тоді, як каже голова ГО «Баба Єлька» Інна Тільнова, “ми звернулися через Фейсбук до космоса”, і він нам відповів купою різних пропозицій. Передивившись різні варіанти, зупинилися на приміщенні в Центрі народної творчості. Адже в нього гарне розташування, старовинна будівля, прекрасний двір та зручна транспортна розв’язка. Тобто людям зручно під’їжджати та підходити.
Наступним кроком була організація етнолабораторії, яка була потрібна не тільки нам, а й центру. Від них цього вимагало міністерство, тобто ми знайшли один одного. Обласна влада виділила 100 тисяч гривень на придбання для етнолабораторії всього необхідного для експозицій. Зараз нам ще не вистачає технічного оснащення. Дуже хочеться мати Digital-систему, яка перенесе звичайне споглядання в багатовимірний простір.
Мені імпонує музей сучасного мистецтва, в якому я побувала в Лондоні. Це величезне приміщення старого заводу чи гідроелектростанції. І в середині, як то кажуть, відкритий простір. Немає маленьких кімнаток, де все заставлено експонатами, немає нічого зайвого. Скрізь білі стіни, що не відволікають увагу від експонатів, немає наглядачів, які весь час за тобою стежать.
Як ми реалізовуватимемо всі наші плани, поки що не скажу. Лише десь за місяць зможемо озвучити.
Чи не витісняє робота над проєктом на другий план журналістику?
Я дуже люблю журналістику. Завжди мріяла бути журналістом. Навіть коли навчалася в педагогічному університеті, писала статті в різні газети. Вони їх брали, як ото листи з народу, друкували. І це було приємно. Коли побачила, що педагогіка – не моє, але все-таки продовжувала вчитися в аспірантурі і працювати, бо не люблю відступати, – пробувала офіційно влаштуватися в журналістиці. Зрозуміла, що я її люблю. Це те, що приносить мені задоволення. Для мене робота була як хобі. Я познайомилася з багатьма прекрасним людьми, які залишилися друзями на все життя. Здобула багато позитивного та негативного досвіду, який теж залишиться зі мною. А потім з’явилася “Баба Єлька”. Я думала, що немає нічого прекраснішого за журналістику, поки не зібралися з дівчатами та не створили команду проєкту. Я побачила, що є інше життя.
“Баба Єлька” – це коли відчиняєш двері своєї душі, і вона в тебе літає по всьому світу. І хто б тобі що не казав, якби тебе не критикували, а ти знаєш, що твоя душа вільна. От, коли я працюю в експедиції або з речами, які дівчата звідти привозять, я відчуваю, що моя душа літає. І збираючи етнолабораторію, завжди кажу, що це не музей речей, це музей спогадів, життя та історії. Це те, що формує світогляд. І заїжджена фраза, що без минулого немає майбутнього, вона – діє.
Не можна віддавати себе тому, чого не любиш. Треба любити те, що ти робиш, або не робити те, що ти не любиш.
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, Youtube, Instagram. Сподобалася стаття? Поширь її на своїй сторінці:
