То единение Севера и Юга России в письменном языке, которое нашло себе красноречивого защитника в лице П. Б. Струве, затрещало по шву уже тогда, когда И. П. Котляревский написал свю "Энеиду". С тех пор шев расползся так, что внушает опасения за свою целостность. Причины этого, может быть, прискорбного, но безусловно естественного явления довольно известны, да о них еще придется поговорить ниже. В данном случае нельзя возлагать надежды на то, что, как справедливо замечает автор (стр. 71), поглощение "диалектов" есть процесс стихийный по условиям государственным, культурным и экономическим.
Язык Малой России может быть назван диалектом лишь по отношению к тому доисторическому языку, на котором говорили русские славяне до своего решительного разделения на три ветви. Относительно этого пра-русского языка и великорусский язык есть диалект. По отношению к последнему малорусский язык есть язык. Как таковой, он разделяется на наречия и говоры, совершенно независимые от наречий и говоров великорусских. При этом число говорящих доходит почти до 30 000 000, и эти люди, - что весьма важно, - находятся в отличных от великороссов условиях, так как живут не в одном государстве. Была у них и собственная культура, и не в незапамятные времена, а приблизительно до половины XVIII века. Был у них и свой письменный язык, первоначально как у немцев и великороссов, язык приказный, но в последствии перешедший и в богословие, и в летопись, и даже в поэзию и в разговор образованных слоев общества. Правда, в этом языке было немало и беларусской и польской примеси, от которой, например, Мазепа не мог отделатья ни в стихах, как в известной думе "Всі покою щиро прагнуть" (польск. pragna=жаждут), ни в любовных посланиях к Мотре Кочубиевне, заканчивающиеся перепиской: "Цілую всі твої члонки" (польск. czlonki =члены). Этот условный язык с национальной точки зрения должен быть поставлен ниже приказного языка Московского государства, но нельзя сомневаться в том, что при более благоприятных условиях, т. е. хотя бы таких, чтобы весь украинский народ входил в состав одной державы, язык украинской письменности XVI-XVIII вв. очистился бы так же, как язык Петра Великого и его ближайших преемников. Зато культура малорусская стояла некогда настолько выше великорусской, что в XVII веке ученые выписывались в Москву из Украины.
Мы, господствующее племя, все это забыли или, точнее говоря, предпочитем забывать каждый раз, как от истории переходим к выводам из нее; а украинцы помнят.
И вот украинская интеллигенция подносит нам грозный счет: "В XVII веке Павел аллепский был поражен множеством грамотных на Украине, а в XX веке военное министерство свидетельствует, что процент безграмотных между украинскими новобранцами доходит до 75%".
После этого как то совестно повторить за автором, что начальная школа должна "приобщить к органу русской культуры, русскому языку" (стр. 71). Это понимают все российские украинцы, от профессора до последнего мужика; но, не говоря уже о том, что главная задача начальной школы состоит в развитии человеческих способностей учеников, при таком падении какой бы то ни было грамотности в пору говорить не о "приобщении к органу русской кулльтуры", а скорее о сомнительности существования "русской культуры", по крайней мере, в смысле культуры обще-русской. Верно, что культурное объединение Малороссии с московско-петербургской Россией основано не на одном политическом насилии (стр. 74); но ведь не менее верно и то, что толчком к такому объединению послужило объединение политическое, в котором роль свободной воли была значительно ограничена тогдашним положением Украины. "Культурное объединение" Великой и Малой России, в котором первая взяла верх, началось лет через сто после политического, когда прежняя украинская культура, - не только духовная, а и бытовая и экономическая, - была подавлена московско-петербургской государственностью. Что здесь не обошлось без насилия, о том и спора не может быть, и эта доля насилия, как бы ни старались наши историки и публицисты уменьшить ее в своих писаниях, повела и к пригнетению нравственному, последствия которого для украинских торговли и промышленности ярко изображены И. Аксаковым в обширных выписках из его книги об украинских ярмарках, приведенных автором на трех страницах (72-74).
Духовные потребности украинского народа не выдуманы его новейшей интеллигенцией. Как уже было замечено выше, не по силам ей одной, да и незачем "сознательно работать над созданием национальности и широкой национальной культуры" (П. Б. Струве, стр. 82); шире ли будет украинская культура, чем была при Богдане Хмельницком, - этот вопрос особый, а наличность украинской национальности может казаться сомнительной только тому, кто не имеет о ней никакого понятия. Как сознательно и как любовно относились украинцы к своей национальности еще в давнее время, видно например из того, что Евангелие переведено у них на народный язык в XVI в. Впрочем, автор, повидимому, вменяет грекам в заслугу запрет такого вольнодумства...
Статья многоуважаемого П. Б. Струве так богата содержанием, что о ней можно написать целую книгу. Но автор сам себе возразил косвенно на многое тем, что вспомнил о Галиции лишь за три страницы до конца своего обширного рассуждения, а не прежде, чем начал писать его. На стр. 83 он замечает мимоходом, что в Галиции малорусский язык имеет, правда, самостоятельное значение, но это лишь потому, что там нет почвы для "общерусского языка". Какой удар москалефилам! И от кого же? От убежденного рыцаря того самого языка, за который они ссорятся со своими соплеменниками!
В том то и беда безусловных проповедников московско-петербургского "общерусского языка", что под бком у российской Украины, за едва заметной чертой австрийского рубежа, украинский язык пользуется совершенной самостоятельностью, служит орудием не какой-нибудь бытовой, а полной литературы, употребляется для преподавания всяких наук не только низших, а и в средних и даже в высших училищах и все более проникает в официальный обиход. При таком положении дела трудно говорить о малорусской культуре как о "местной, областной" (стр. 66), понятен "воинствующий характер нашего украинского "партикуляризма" (стр. 69), не кажутся чем-то похожим на бред университетские курсы на украинском языке (стр. 71), объяснима перемена во взглядах Драгоманова по переселении в Галицию (стр. 74-75). Все это и многое другое в том же роде представляется тем более естественным, что мы сами, великороссы, своим несправедливым отношением к малороссам придали Галиции ореол обетованной земли украинства.
Сваливать всю вину в этом на правительство было бы клеветою: к сожалению, многие из наших либералов, готовые всегда заступиться за права любой не-русской народности в Российском государстве, словно не могут признать такие же права за народностью украинской, малорусской. Статья П. Б. Струве тем и заслуживает особого внимания, что между нашими передовыми людьми так думает не один он. По этой причине она может лишь услить недоверие украинцев к нашей интеллигенции и их преклонение перед всем австрийско-украинским, не исключая тамошнего письменного языка с его чуждыми нашей украинской речи особенностями. Нам, господствующей российской народности, это прискорбно и само по себе, и потому, что мы сами виноваты в появлении той опасности, к отражению которой нас призывает П. Б. Струве. Но тем, что он предлагает, ее можно не отразить, а лишь увеличить.
Что же делать с украинцами? Остается одно: дать им культурную свободу. Образуют они свою собственную культуру, не боящуюся великорусской, - их счастье, а в противном случае они подчинятся великорусской культуре, но уже добровольно, сознательно, без всякого озлобления.
Россияне часто говорят, что якобы тогда, когда началась украинизация Украины в 1920—1930-х годах 20-го века, то, мол, тогда "русских" якобы "сделали" украинцами.
Почитаем, что писали до революции, за 4 года до начала украинизации (части общесоюзной кампании коренизации):
1916 год
Инородческая школа : сборник статей и материалов по вопросам инородческой школы / под общ. ред. Г. Г. Тумима и В. А. Зеленко. - Петроград : издание Н. П. Карбасникова, 1916.
Cтр. 23 - 24 - "Что сказать об украинской школе? Ее нет - она запрещена; администрация не считается с языком народа, % поступающих в школу детей очень велик. Но то, что дети встречают в русской школе - чужой язык, чужого не понимающего учителя и тяжелое учение на неродном языке так отбивает у них желание учиться, что уже с первой группы сельской школы значительная часть детей бросает ее."
http://dlib.rsl.ru/viewer/01004109886#?page=28
"Вместе с языком в школе преследуется все родное, свое, веками созданное - изгоняется прекрасная украинская песня, народный эпос, стихи Шевченко, этого национального поэта Украины, чье имя - целый синтез народного украинского миросозерцания, запрещается Евангелие на родном языке школьников."
http://dlib.rsl.ru/viewer/01004109886#?page=29
Стр. 26. - "Только одно Харьковское земство составило список украинских книг и внесло их в свои каталоги народных библиотек, и от этого "смелого шага" ничто не перевернулось, ничто не распалось в земской жизни. И это один из редких светлых фактов внимательного отношения к просвещению инородцев"
Чтобы, так сказать, вернуться к теме ветки, предлагаю вниманию уважаемых читающих и думающих одну мааааленькую цитату:
"Отними у народа историю - и через поколение он превратится в толпу, а еще через поколение им можно управлять, как стадом"
Йозеф Пауль Геббельс, глава пропагандистского аппарата фашистской Германии
Сейчас современный мир, происходит объединение людей, у народов формируется одинаковое понимание истории, основанное на фактах, и времена пропаганды должны уйти в небытие. Немцы уже не гордятся своей историей, а немецкие историки работают над тем, как установить истинные факты. У нас, в России, и даже иногда в Польше продолжают использовать исторические факты, псевдофакты, чьи-то слова, вырванные из контекста, с целью политических интересов, для того чтоб привлечь электорат. Это не объединяет, а формирует новую волну ненависти и отбрасывает нас назад в прошлое. Насчёт языков - надо думать о том, как облегчить народу общение на удобном языке, а не заставлять львовян учить русский, а харьковчан учить украинский. Надо не языки делить, а учить людей культуре, демократии, взаимному уважению, человеческим ценностям, а вы всё злитесь, ругаетесь. В самых прогрессивных странах (Скандинавия) два гос. языка и способствует их прогрессу, почему бы не изучить их опыт? Надо создавать демократическое государство без коррупции с работающими законами, хотя бы как Польша, а языки - должны помогать это построить, а не мешать.
-- 1626 р. Цензурування творів Лаврентія Зизанія в Москві.
-- 1627 р. Знищення "на пожарех" книжок К.Ставровецького за "есери и супротивства" з наказу царя Михайла Федоровича і патріарха московського Філарета. Заборона купувати книжки "литовской печати".
-- 1654 р. Наказ царя Олексія Михайловича українцям: "разделение с поляками сотвориш, как верою, так и чином, хохлы, которые у вас на головах пострегите."
-- 1672 р. "Заказкрепкой, чтобы блди польские и латинские печати книги никто у себя в домах не держали, а приносили и отдавали бы воеводе".
-- 1677 р. Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок пакуші "не сходные с книгами московскими".
-- 1685 р. Скасування автономної української церкви і встановлення контролю московського патріарха не тільки над релігією, але й освітою та культурою України.
-- 1687 р. Коломацькі статті, за якими Москва зобов'язувала гетьмана дбати про збільшення шлюбів між росіянами та українцями.
-- 1689 р. Заборона Київській Лаврі друкувати книжки без патріаршого дозволу.
-- 1690 р. "Сугуба, трегуба і моногуба" "анафема" Московського собору на книжки С.Полоцького, П.Могили, К.Ставровецького, І.Галятовського, Я.Барановича, А.Радивільського, І.Славинецького.
-- 1693 р. Заборона патріарха Андріана привозити українські книжки до Москви.
-- 1709 р. Указ про обов'язковість цензурування до друку українських книжок у Москві.
-- 1718 р. Загадкова пожежа в Київській Лаврі, під час якої згоріла найбільша на той час українська бібліотека.
-- 1720 р. Наказ Петра І: "В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было".
-- 1721 р. Наказ про цензурування українських книжок. Накладені штрафи на Київську та Чернігівську доукарні за книжки "не во всем с великороссийскими сходные". Знищення Чернігівської друкарні.
-- 1737 р. Московський намісник у Києві князь Баратинський арештував київський магістрат, забрав і відіслав до Петербурга грамоти з привідеями м.Києву, сподіваючись, що українці здобудуть свої парва, бо "ссылаться им в вольностях бедт не на что".
-- 1755, 1766, 1769, 1775, 1786 рр. Заборони петербурзького Синоду друкувати українські книжки.
-- 1763 р. Указ Катерини ІІ про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії.
-- 1764 р. Інструкція Катерини ІІ князю О.Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини, "якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагится, щоб час і назва гетьманів зникли..."
-- 1764 р. Скасування української держави -- Гетьманщини.
-- 1769 р. Наказ синоду, за яким українські книжки по церквах були замінені московськими.
-- 1775 р. Зруйнування Запорізької Січі та скасування міської автономії за Магдебурзьким парвом по Литовському статуту.
-- 1783 р. Закріпачення селян Лівобережної України.
-- 1784 р. Наказ про обов'язковість "чистого российского языка" в Київській академії, "всех училищах Империи". Наказ правити по церквах службу "голосом, свойственным российскому наречию". Русифікація початкової освіти в Україні.
-- 1800 р. Наказ Павла І про заборону будівництва церков в Україні в дусі козацького бароко, а лише у московському синодальному стилі.
-- 1834 р. Заснування Київського університету з метою "русифікації юго-западного края".
-- 1847 р. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензорам суворо слідувати за українськими письменниками "не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству".
-- 1862 р. Закриття українських недільних шкіл для навчання дорослих.
-- 1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою, якої "не было, нет и быть не может". "Общерусский также полезен для малороссиян и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторымы малороссиянами и в особенности поляками так называемый украинский язык...".
-- 1869, 1886 рр. Укази про доплату російськими чиновниками за русифікацію України "В десяти Юго-Западных губерниях лицам русского происхождения, исключая однако местных уроженцев, производятся прибавки к содержанию...".
-- 1876 р. Таємний (Емський) указ Олександра ІІ про заборону ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур "малоросійським наріччям", заборону друкування оригінальних творів художньої літератури, в яких "не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису". Заборонялися також сценічні вистави, спів, читання та друкування текстів до неї українською мовою.
-- 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.
-- 1895 р. Головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання.
-- 1899, 1903 рр. Заборона користуватися української мовою для проголошення наукових доповідей та промов на археологічному з'їзді у Києві та на відкритті пам'ятника Котляревському у Полтаві.
-- 1908 р. Указом Сенату Російської імперії україномовна культура і освітня діяльність оголошені шкідливими, "бо можуть викликати наслідки, що загрожують спокою і безпеці".
-- 1910 р. Циркуляр П.Столипіна, який забороняв створення "инородческих товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей..."
-- 1914 р. Заборона в окупованій російської армією Галичині та Буковині друкування книг, газет і журналів українською мовою, розгром товариства "Просвіта", спалення українських книжок, гоніння на українську культуру та церкву, депортація свідомих українців до Сибіру.
-- 1932 р. Постанова ЦК ВКП(б) про припинення українізації.
-- 1933 р. Погром українців Кубані.
— 1933 р. Свідоме знищення московським більшовицьким режимом 8 млн. українських селян шляхом організації голодомору. Централізоване переселння росіян у вимерлі села України.
-- 1934 -- 41 рр. Знищення та арешт 80% української інтелігенції.
-- 1934 -- 41 рр. Небувале за масштабами цілспрямоване нищення архітектурних пам'яток Києва та інших міст України як історичної пам'яті народу.
-- 1938 р. Постанова "Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР".
-- 1958 р. Постанова про вивчення української мови за бажанням батьків.
-- 1963 р. Підпорядкування національних Академій НАук союзних республік московській Академії Наук СРСР.
-- 1964, 1969, 1979 рр. Серія загадкових пожеж у відділах україністики в бібліотеках Академії Наук, музею "Сояія Київська", Видубецього монастиря у Києві, медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та музею українського мистецтва у Львові. Аналогічні "загадкові" пожежі в цей час тсалися в національних бібліотеках інших республік СРСР (Тарту, Самарканд, Ашхабад), окрім Росії.
-- 1983 р. Постанова ЦК КПРС про русифікаці України, за якою вчителі російської мови та літератури в Україні отримали 16% надбавки до платні порівняно з виклачами української мови.
Література:
Огієнко І. Українська культура. -- К., 1918;
Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних відносин. -- К.: Дніпро, 1993; Хрестоматія з історії України. -- К., 1993; Російщення України. -- К., 1992.
Русский язык в ходу или украинский - это честно говоря пофиг. Я сам украинец, но меня бесит то, что украинцы придумали миф о том, что мы лучше русских в 100 раз - порядочнее, трудолюбивее, благороднее и не знаю что там ещё.... а русские нас задавили, поработили и поэтому мы не могли показать свой истинный потенциал, который больше, чем у всех немцев, японцев вместе взятых. Вот уже Незалежность 25 лет, а "потенциал" никак не проявляется. Лучшее доказательство, что мы лучше русских - построить правовое государство, без коррупции, без олигархов и продажных судей, поднять экономику - а язык русский или украинский здесь не решает проблему.
- якщо йдеться про мову - треба це перевести в еконмічну площину або ще краще засудити націоналім;
- якщо йдеться про еконміку - треба перевести це в технічну площину або обговорити "несметное количество" багатств Росії;
- і тому подібне...
В російській доктрині не має вільної України - вона повинна бути на рівні народів півночі Росії інакше виникає ряд питань:
- звідки назва Росії;
- хто заснував Росію;
- і так дальше...
Росію не цікавить як вони давили українську мову - ЧОМУ НЕ ЗАДАВИЛИ УКРАЇНСЬКУ ось головна їх задача.
Русский язык в ходу или украинский - это честно говоря пофиг. Я сам украинец, но меня бесит то, что украинцы придумали миф о том, что мы лучше русских в 100 раз - порядочнее, трудолюбивее, благороднее и не знаю что там ещё.... а русские нас задавили, поработили и поэтому мы не могли показать свой истинный потенциал, который больше, чем у всех немцев, японцев вместе взятых. Вот уже Незалежность 25 лет, а "потенциал" никак не проявляется. Лучшее доказательство, что мы лучше русских - построить правовое государство, без коррупции, без олигархов и продажных судей, поднять экономику - а язык русский или украинский здесь не решает проблему.
Nb yt phj Ти мужик не зрозумів що і до чого.Ніхто не говорить що ми українці краще росіян.І у нас хватає різних недоумків.Як так можна говорити якщо ми зовсім різні народи. Да можливо спільне у нас те що ми слов'яни.Але і це уже під питанням,так як росіяни як стверджують генетики зовсім не слов'яни. А те що тобі все байдуже це погано,для путлера і іже з ним ти прекрасний екземпляр для зомбування.Не можна зараз бути моя хата скраю,треба вирішувати з своїм ти народом чи з російсько-азійським.
_________________ нацизм погубит россию.
Центральне розвідувальне управління США опублікувало розсекречену доповідь, яка констатує, що в 1950-х роках вісім з десяти жителів української столиці використовував у спілкуванні саме українську мову.
"Близько 80% мешканців Києва використовують українську мову у своєму спілкуванні. Решта 20% користуються російською або однією з мов, поширених в СРСР", - йдеться в першому розділі доповіді "Мова й спілкування", датованої 28 вересня 1954 року.
При цьому звертається увага на те, що тема політики в Україні ніколи не обговорюється у розмові з незнайомцями, у тому числі в поїздах чи будь-де в інших місцях.
Доповідь також містить інформацію про відновлення будівель, мостів та інших об'єктів української столиці у післявоєнний період. "Основна частина залізничних станцій Києва була суттєво зруйнована під час Другої світової війни, й досі відбувається їх відновлення", - зазначається в тексті.
Крім того, документ вказує на інші цікаві деталі. Наприклад, що більшість київських магазинів у цей період відкривалися о восьмій ранку, втім деякі – о п'ятій, для робітників, які в цей час виходили на ранню зміну. У доповіді також зазначається, що в центрі Києва три вулиці використовувалися для пішохідного руху: Хрещатик, Володимирська й Червоноармійська. Порушення цього правила могло загрожувати накладенням штрафу.
Серед інших цікавих подробиць повідомлялося, що в 1954 році здійснювалось авіасполучення між Києвом і Ужгородом. Вартість квитка на "жорстких" сидіннях становила 265 рублів. У "м'якому" салоні треба було доплатити 35 рублів та кілька рублів комісійного збору. При цьому квитки можна було придбати в касі на Хрещатику.
