Українці в Росії. Географія розселення.

Понад 65% українців, котрі живуть у східній діаспорі, припадає на Росію. Їй за числом українців належить перше місце серед колишніх союзних республік Радянського Союзу: у 1989 р. в Росії нараховувалося 4,4 млн. українців (у 1926 – 1931 pp. – 7,0 млн. чол., 1937 p. – 3,1 млн., 1959 р. – 3,4 млн., 1979 р. – 3,7 млн. чол.); за межами Росії в СРСР в 1989 р. жило 2,4 млн. українців (у 1926 – 1931 pp. – 1,4 млн., 1937 р. – 1,1 млн., 1939 р. – 1,3 млн., 1959 р. – 1,7 млн., 1970 р. – 2,1 млн., 1979 р. – 2,2 млн. чол.).

За матеріалами перепису 1926 р., наприклад, у Центрально-Промисловому, В’ятському, Північному і Ленінградсько-Карельському районах налічувалося близько 100 тис. українців. За підрахунками В. Садовського в цих районах нараховувалося тоді 170 тис. українців.

В попередні періоди у Росії концентрувалася найчисельніша українська діаспора. В 1719 р. чисельність українців у царській Росії поза межами сучасних кордонів України становила 448,5 тис. чол., у тому числі в межах власне Росії – 262,9 тис, чол. (83,1 тис. українців жило в Білорусії). За оцінками 1795 р. чисельність українців у Росії зросла до 810,9 тис., у Білорусії – до 224,7 тис. чол., у Молдавії українців налічувалося 24,2 тис. чол.

У результаті різкого посилення еміграційних процесів з України на схід, переважно в Росію, кількість українців в діаспорі постійно зростала і за даними перепису 1897 р. досягла 3 621,1 тис. чол. (у Білорусії – 407,0 тис. чол., Молдові – 213,9 тис., Казахстані – 74,8 тис., Киргизії  -18,6 тес., Грузії -10,3 тис., Вірменії – 8,0 тис., Туркменії – 5,2 тис., Азербайджані -4,5 тис., Литві – 2,6 тис.). Всього в царській Росії поза межами сучасної території України в 1897 р. налічувалося 4 370,2 тис. українців. їх частка у всьому населенні Росії дорівнювала: в 1897 р. – 5,4%, 1926 – 1931 рр. – 8,9%, 1937 р. – 3%, 1959 р. – 2,9%, 1989 р. – 3,0%. У 1989 р. 42,8% українців Росії вважали рідною мовою українську (я 1979 р. – 40,3%).

У наступні роки відбулися великі зміни в чисельності українців, а також у тій частці, яка належала їм серед усього населення окремих районів Росії. За даними перепису 1926 р. українське населення Росії (7873 тис. чол.) розподілялося по Північному Кавказу (3 197 тис.), в Центрально-Чорноземних областях (1 652 тис.), Нижньо-Волзькому краї (440 тис.), Північно-Східному краї (315 тис. українців). Найчисельніша українська діаспора в Росії була зосереджена в 1989 р. у Центральному, Далеко-Східному, Північно-Кавказькому, Уральському, Поволзькому та в деяких інших економічних районах. Між Україною і Росією відбувалися досить інтенсивні та масштабні міграційні обміни. Лише у 1989 р., наприклад, у РРФСР з України прибуло 202,6   тис. чол. і з РРФСР на Україну – 205,3 тис. чол. По економічних районах напрямки міграційних потоків не збігаються. Так, у Центральний економічний район прибуло з України 34,0 тис. чол. і вибуло з нього на Україну – 27,3 тис., Центрально-Чорноземний економічний район – відповідно11,0         і 9,9 тис., Поволзький – 12,7 тис. і 12,8 тис., Східно-Сибірський – 31,4 тис. і 19,4 тис. У всі інші економічні райони Росії з України приїхало менше населення, ніж вибуло з них. Слід підкреслити, що останнім часом інтенсивність міграції з України знизилася.

У національній структурі емігрантів з України (1024,4 тис. чол.) і переважали українці (631 тис.), росіяни (291 тис.) і білоруси (11,7 тис.). Серед емігрантів з республіки налічувалося також 33,9 тис. євреїв, які переважно виїхали за кордон. Усього в Росію прибуло з-поза її меж 109,6 тис. українців і вибуло їх за межі 92,2 тис. Більшість українців прибуває в Росію з її областей, країв, автономій (107,8 тис.), з України (86,6 тис.), Казахстану (6,8 тис.), Молдавії (2,8 тис.).

Найбільш помітні територіальні зрушення в географії української діаспори зводилися насамперед до значного скорочення частки українців на розміщених в Росії східних українських етнічних територіях (Центрально-Чорноземні області, Північний Кавказ) і зростання їх абсолютної чисельності та частки серед усіх жителів північних і північно-східних регіонів Росії. Це пояснюється двома обставинами.

1. Названі регіони були, як відомо, упродовж 30 – 80-х років місцем заслання і спецпоселення насамперед за політичними мотивами; сюди було вислано мільйони українців, частина з них тут і залишилася.

2. У північних і північно-східних районах Росії значна кількість українського населення працює на високооплачуваних нафто-газопромислах, видобутку золота, кольорових металів тощо.

За 1979 – 1989 рр. дещо зросла частка українців, які вважають рідною мовою українську (з 40,3% до 42,8%). Це, як і згаданий ріст чисельності українців у російській діаспорі, дозволю вробите висновок про початок нового національно-культурного українського відродження, яке на крайніх східних українських етнічних землях зазнало в умовах тоталітаризму особливо жорстоких та інтенсивних українофобських впливів повсюдної русифікації. Є підстави прогнозувати, що при дальшому утвердженні демократизації в суверенній Україні, посиленні плюралізму, гарантії прав людини і поглибленні національно-культурного відродження процеси українізації активізуються. Належати до української національності стане престижним і українцям, які живуть, зокрема, в Росії та інших республіках колишнього Союзу PCP, і якась їх кількість побажає повернутися на землю предків.

Центрально-Чорноземний район. Українські етнічні землі проходять уздовж східного державного кордону з Росією і заглиблюються на територію Білгородської, Воронезької, Курської областей, місцями аж поза Дон. Тут у російському зарубіжжі розміщена значна територія східної частини Слобідської України (Слобожанщини). Таким чином, проведений у по революційні роки державний кордон штучно розірвав цю східну історико-географічну землю України на дві майже рівні частини – українську і російську, хоч на час розмежування в багатьох районах східної частини Слобідської України переважало українське населення.

За даними перепису 1989 р. в областях Центрально-Чорноземного району налічувалося близько 250 тис. українців (порівняно з 1959 р. на 30 тис. менше). Майже 90% усіх українців району (220 тис.) проживали в межах трьох областей — Бєлгородської, Воронезької і Курської, тобто на території, де раніше на значній площі переважало українське населення. За чисельністю українців перше місце належить Воронезькій обл. В 1989 р. в ній жила майже половина всіх українців регіону – 122,6 тис. чол. У повоєнний час чисельність українців Воронежчини постійно знижувалася: за 1959 – 1970 pp. – з 176,8 до 145,8 тис., за 1970 – 1979 pp. – з 145,8 і 135,2 тис. чол. Словом, зменшення числа українців у Центрально-Чорноземному районі відбувалося виключно за рахунок скорочення його чисельності у Воронезькій обл. У всіх інших областях кількість українців у повоєнний період зростала. За 1959 – 1989 pp. українське населення Білгородської і Курської обл. зросло на 7 тис. чол., Липецької і Тамбовської обл. – на 5 тис. чол.

Взагалі ж у Центрально-Чорноземному районі частка українців у 1989 р. становила 3,2% від усього населення і була дещо нижчою, ніж у 1959 р. (3,6%). На історичних українських землях цей показник був вищим: у Білгородській обл. він дорівнював 5,5%, Воронезькій обл. – 5,0% (скоротився, порівняно з 1959 p., на 2,5%), Курській обл. – 1,7%). В інших областях району частка українців становила близько 1%.

Українське населення деяких областей, особливо те, що проживає на українських історичних землях, втрачає рідну мову. Це дало підставу Н. В. Чорній стверджувати, що «Україномовного населення взагалі майже не залишилося». У 1989 р. частка українців, які вважають рідною мовою українську, становила в цілому по районі 29,3 %, а у Воронезькій обл., в якій зосереджена половина всіх його українців, лише 14,2%. Це, зрозуміло, дуже низькі показники. Однак в останній період відбуваються позитивні зрушення: за 1979 – 1989 рр. питома вага українців, які вважають рідного мовою українську, зросла по району на 7,2, Воронезькій обл. – на 4,7, Курській обл. – на 5,9, Білгородській обл. – на 6,6%. Ці зрушення дають підставу стверджувати, що наведені вище висновки є передчасними.

Заселення українцями Слобожанщини, в тому числі східної и частини, розташованої в сучасних межах Росії, почалося вже в другій половині XVII ст. У південних районах теперішніх Білгородської, Воронезької і Курської областей українці становили більшість населення. За даними так званих ревізій, які почали вести в цих районах з метою оподаткування населення з XVIII ст., окремо виділялися українці (з першої половини XIX ст. достатньо повні дані з національного складу населення не збереглися). За цими матеріалами в Центрально-Чорноземному районі українці в 1719 р. становили 13% усіх жителів, а на території створених пізніше Воронезької і Курської губерній – близько 30%.

Наприкінці XVIII ст. (1795 р.) частка українського населення на території названого економічного району зросла до 17% (у Воронезькій губернії цей показник становив 40%, Курській губернії – 27%).

За даними перепису 1897 р. у Воронезькій губернії нараховувалося 854,1 тис. українців (усього населення 1967,0 тис.), Курській – 523,3 тис. (1604,5 тис.). В Острогозькаму повіті українці становили 90%, Богучарському – 80%, Бірюченському – 70%, Гайворонському – 60% усього населення.

У 1917 р. в Центрально-Чорноземному районі налічувалося близько 2 млн. українців. Приблизно така ж кількість була зафіксована переписом 1926 р. (1,6 млн. чол.).

За даними перепису 1939 р. українці в усіх областях даного економічного району становили лише 565 тис. чол. (5,4% усіх жителів). Таким чином, на цій пограничній з Україною історичній українській території чисельність українців скоротилася за відносно короткий час (13 років) майже ж в чотири рази.

Для глибшого з’ясування тих процесів, які відбувалися і відбуваються в національно-політичному і етнічно-культурному житті української діаспори в східній (російській) частині Слобідської України, розглянемо особливості заселення цього регіону в різні історичні періоди. Оскільки висвітлювати особливості освоєння українцями колись єдиної Слобожанщини окремо по східній (російській ) і західній (українській) її частинах недоцільно, розглянемо це питання у руслі спільного процесу заселення усіх частин цього історичного етнічного регіону.

Північний Кавказ. Північний Кавказ належить до пограничного з Україною регіону РРФСР, його територія є продовженням на південному сході українських етнічних земель. В Ростовській області ще в середині 20-х років переважало українське населення. На південний схід від Ростовської обл. знаходиться Кубань (Краснодарський край), наприкінці XVIII ст. цілком заселена українцями (висланими туди запорізькими козаками). Ще перед тим українці освоювали територію сучасної Ростовської обл. В 50 – 60-х роках XVI ст. запорізькі козаки під проводом Вишневецького робили спроби взяти штурмом фортецю Азов. Дещо пізніше близько 5 тис. запорожців, повертаючись з походу на Астрахань, заснували поблизу Азовської фортеці поселення Черкаськ. У даному районі й досі збереглися поселення, зв’язані з іменем Вишневецького – Верхній і Нижній Вишневецький. Тут у середині 20-х років у багатьох регіонах чисельно переважали українці (як і в деяких прилеглих регіонах Ставропільщини). Але в першій половині 30-х років кількість українців Північного Кавказу за короткий час дуже різко (в 10 разів) скоротилася в результаті політики етноциду, що її проводили офіційні кола СРСР. У повоєнний час питома вага українців серед усіх жителів Північного Кавказу продовжувала залишатися низькою – близько 3 % навіть у таких адміністративно-територіальних формуваннях, як Ростовська обл. і Краснодарський край, де колись українці становили більшість, їх частка у 1989 р. дорівнювала лише відповідно 4,2% і 3,9%. В автономних же утвореннях Північного Кавказу українці не перевищували 1,0 – 2,4% усього населення.

Українська діаспора тепер переважно розселена в західній та північно-західній частині даного регіону – в Красноярському краї (в 1989 р. – 195,9 тис. чол.) і Ростовській обл. (178,8 тис.), де зосереджено близько 60% усього українського населення Північного Кавказу. Чисельність українців в автономних республіках регіону відносно невелика і становить по 10 – 13 тис. чол. Досить чисельною, особливо на заході і північному заході, с українська діаспора в Ставропольському краї (1989 р. – 69,2 тис. чол.).

Упродовж повоєнних років чисельність українців Північного Кавказу залишилася без суттєвих змін – вона становила 368 – 479 тис. чол. Винятком є лише останні роки – згідно з переписом 1989 р., наприклад, число українців зросло тут порівняно з 1979 р. на 73 тис. чол.

За даними повоєнних переписів населення частка українців, які вважають українську мову рідною, по Північному Кавказі в окремі роки становила: 1959 – 42,5 %, 1970 – 47,0%, 1979 – 43,9%, 1989 – 45,3%.

Переселення українців на Північний Кавказ почалося із 60-х років XVIII ст., переважно на Донщину і Ставропілля. Наприкінці XVIII ст., як буде докладніше висвітлено в наступному підрозділі, на Кубань були поселені вигнані з України, як можливі повстанці проти царської влади, запорізькі козаки. Упродовж XIX ст., особливо після реформи 1861 р., на Північному Кавказі стали інтенсивно поселятися переважно вихідці з Лівобережної України, особливо з Полтавщини і Чернігівщини. Частка українського населення в цілому по регіону становила в 1795 р. – 19%, 1897 р. – 29%, 1926 р. – 33,9%.

У 30-ті роки, внаслідок голодомору, виселення так званих куркулів (а більшість козацького населення Північного Кавказу було заможним), репресій і неухильного проведення політики етноциду щодо українського населення, його чисельність у цілому по району за 1926 – 1939 pp. скоротилася з 3,1 до 0,3 млн. чол., або, як уже зазначалося, більше ніж у 10 разів. Якщо в 1926 р. українці становили тут 33,9% усього населення, то в 1939 р. – лише 3,3%. Різко скоротилася упродовж 1926 – 1939 pp. частка українців серед більшості регіонів Північного Кавказу: у Краснодарському краю – в 41,1% до 4,7%, Ростовській обл. – з 53,3% до 3,8%, Ставропольському краю – з 27,3% до 2,3%, Калмицькій PCP – 10,3 до 0,6%, Кабардино-Балкарській АРСР – з 8,4 до 3,1%. Виняток становила лише Чечено-Інгушетія, де частка українців серед усіх жителів зросла з 0,5 до 13,5%.

У літературі дають оцінки про майже повну асиміляцію українців на Північному Кавказі росіянами. Н. В. Чорна, наприклад, пише у зв’язку з цим: «…процес обрусіння українського населення Північного Кавказу можна вважати практично завершеним». На нашу думку, такий висновок є передчасним. Повсюдний процес національно-культурного відродження зачепив усі регіони колишнього СРСР. Відбувається переоцінка вимушеного відходу від національності батьків, визнання себе багатьма представниками так званого російськомовного населення українцями. Цей процес уже тепер досить інтенсивно відбувається і на північному Кавказі, де при незначному прибутті українців (а також при низькому природному прирості всього населення) кількість українців за 1979 – 1989 рр. зросла майже на 27 тис. чол. Це слід оцінювати як початок українізації української діаспори на українських етнічних землях, в умовах національно-культурного відродження. І, безсумнівно, цей процес у майбутньому буде добровільно і поступово посилюватися.

Особливої уваги заслуговує висвітлення питання про українську діаспору на Кубані (в Краснодарському краї) — на етнічній українській території нового походження, куди, як уже зазначалося, наприкінці XVIII ст. були вислані запорізькі козаки.

Поволжя. Поволжя – давній район, заселений українцями. Ще на початку XVIII ст. сюди переселялися селяни з Правобережжя і Лівобережжя, освоюючи вільні нерозорані землі. Переселенські потоки з України посилилися в XVIII – першій половині XIX ст., коли ближчі до України території були вже зайняті. Переважно заселялися землі поблизу Волги, де виник ряд окремих компактних українських сільських поселень в багатьох районах.

У 20-х роках XVIII ст. українці засновують у Нижньому Поволжі село Красний Яр і ряд хуторів. Дещо пізніше тут виникають села Слань, Самойлівка і Піщанка. Наприкінці першої половини XVIII ст. в район озера Ельтон направлявється ціла група селян з України. Вони почали розробляти тут осадову сіль і доставляти її в міста. Вздовж «чумацьких» шляхів виникає багато українських сіл-слобід: Покровська (тепер м. Енгельс), Миколаївка (м. Миколаївськ), Красниківка та ін. Наприкінці XVIII ст. вивезенням солі з Ельтону займалися 17 українських сіл.

За даними перепису 1926 р. чисельність українців у Поволжі була такою: у колишній Саратовській обл. їх нараховувалося 202 тис., Волгоградській – 141 тис. чол.

У 1989 р. у Поволжі кількість українців становила 350,7 тис. чол., або 2,1% усього населення. В повоєнні роки українська діаспора в Поволжі чисельно зростала. Збільшення кількості українців відбувалося майже у всіх областях і автономних республіках – Калмицькій і Татарській. Виняток становить лише Саратовська обл., де чисельність українців за повоєнний час скорочувалася (за 1959 – 1989 рр. з 112,2 до 101,8 тис. чол.). Поволі, але зросла кількість українців у Волгоградській обл.: за 1959 – 1989 рр. з 77,4 до 78,9 тис., або на 1,5 тис. чол. Таким чином, в областях ще дореволюційного заселення українців, де зосереджено понад 50% їх загальної кількості в Поволжі (180 тис. чол.), відбувається зменшення їх питомої вати серед усього населення (при цьому слід мати на увазі, що кількість всього населення Поволжя досить швидко зростала).

Значна частина ще дореволюційних переселенців з України здебільшого осідала компактно в селах, що сповільнювало цілком зрозумілий в діаспорі процес поступової їх асиміляції. Помітно посилився цей процес з 30-х років та у довоєнний час, особливо в областях дореволюційного поселення українців – Саратовській і Волгоградській. Якщо в 1959 р. в них частка українців, які вважають рідною мовою українську, відповідно становила 49,2% і 48,8%, то вже в 1989 p. – 38,0% і 42,1%, тобто значно скоротилася. В областях і автономіях відносно «молодого» поселення українців наведені вище показники є значно вищими.

Урал був і залишається одним з основних економічних районів Росії з численною і розміщеною в багатьох його регіонах українською діаспорою, яка тут почала формуватися ще з кінця XVIII ст., поволі зростала упродовж першої половини XIX ст. і значно збільшилася наприкінці XIX і на початку XX ст. Це була переважно діаспора з оселенням у сільських місцевостях, на багатих цілинних зауральських і південно-уральських землях (сучасних Челябінської, Оренбурзької обл. та Башкирськрї PCP).

Уже наприкінці XIX ст. сільськогосподарські території південної частини Уралу були в основному освоєні переселенцями, в тому числі з Украйни. Урал перетворювався в один р важливих районів виробництва продукції землеробства г. тваринництва Росії. Певного розвитку набуло тут і промислове виробництво, що вимагало залучення робочої сили з інших територій, в тому числі з України.

Урал виконував також важливу роль як база, «стартовий майданчик» на шляху до освоєння Сибіру і Далекого Сходу, як основний район формування груп переселенців. Лише в 1913 р. через Урал пройшло на схід 241 тис. переселенців.

У роки Першої світової війни частка українців серед населення сучасного Уралу була досить високою – в Оренбурзькій і Челябінській обл. вона перевищувала 10%, а в цілому по району становила 5%.

Урал відіграв роль «стартового майданчика» і в радянський час: лише за 1925 – 1926 pp. через його територію переїхало на схід 312 тис. чол. За вказаний період 6,2 тис. чол. поселилося на Уралі.

У міжвоєнний час Урал перетворився в один з найбільших індустріальних центрів колишнього СРСР, де широко використовувалася праця кваліфікованих металургів і машинобудівників з України, зокрема з Придніпров’я і Донбасу. За роки війни сюди було евакуйовано цілий ряд крупних промислових підприємств разом з їх робітниками та інженерно-технічним персоналом. На Уралі працювали десятки українських підприємств оборонної промисловості, частина яких у повоєнний період тут і залишилася.

Велике скорочення на Уралі кількості українців, особливо за 1959 – 1970 рр., пояснюється масовим поверненням тих, хто відбував тут ув’язнення, заслання і спецпоселення. Цікаве таке порівняння: в розташованій на півночі Уралу Пермській обл., де розміщалися відомі пермські табори, в яких здебільшого відбували заслання переважно колишні політичні в’язні, після смерті Сталіна значна частина в’язнів і поселенців повернулася на батьківщину. Серед них було багато українців. У результаті чисельність української діаспори саме цієї області за відносно короткий час масового виїзду людей сильно скоротилася: з 71,9 тис. чол. у 1959 р. до 47,8 тис. чол. у 1970 р., тобто на 24,1 тис. чол., або на 33%. Поступово поверталася на Україну і частина евакуйованих під час війни, яка у перші повоєнні роки не змогла зробити цього з виробничих потреб. І врешті-решт, значну кількість українців «з’їла» асиміляція.

Найбільш чисельна українська діаспора в 50-ті роки була розміщена в двох областях – Челябінській (в 1959 р. – 134,3 тис. чол.) і Оренбургзькій (128,5 тис. чол.), де проживало близько половини всіх українців цього економічного району. У 1959 – 1989 рр. українське населення названих областей відповідно зменшилося на 25 і 26 тис. чол.

Сибір. Центральну і східну Росію займає Сибір – Західний і Східний. На його величезних слабо залюднених і обжитих просторах, які простяглися від морів Льодовитого океану на півночі до степів і гір Центральної Азії, у 1989 р. тут було понад 860 тис. українців.

Заселення українцями Сибіру почалося з другої половини XIX ст. і різко інтенсифікувалося після спорудження західної і центральної віток Транссибірської залізниці, будівництво якої велося в 1895 – 1905 рр. з обох кінців (з Владивостока і з Уралу). Саме з введенням цієї магістралі яка споруджувалася дуже високими на той час темпами, тісно пов’язане масове переселення українських селян на родючі землі південної частини Західного Сибіру і прилеглих рівнинних степових територій Північного Казахстану (західно-сибірська ділянка траси була завершена наприкінці XIX ст.). Українці в основному селилися поблизу цієї залізниці, переважно в селах і займалися землеробством і тваринництвом. Вже на початку XX ст. Західний Сибір, здебільшого заселена українцями південна його частина, став важливим районом виробництва товарного зерна, а згодом – високоякісної молочно-м’ясної продукції. За даними перепису 1897 р. в Сибіру нараховувалося 223,3 тис. українців, з них у Томській губернії – 99,2 тис.; Тобольській  – 37,8 тис., Єнісейській – 21,4 тис., Забайкальській обл. – 5 тис.

У 1926 р. українська діаспора Сибіру налічувала 828 тис. чол., що дорівнювало 9,5% усіх жителів даного регіону. Найвища частка українських переселенців була на півдні Західного Сибіру, на межі з Північним Казахстаном. Тут на відносно вузькій смузі від Орська і Оренбурга на заході – до Новосибірська і Барнаула на сході (площа цієї смуги приблизно становила 460 тис. км.) жило 2240 тис. чол., в тому числі 40% українців, 27% казахів, 22% росіян.

Розвиток економіки Сибіру в радянський час відбувався шляхом індустріалізації, будівництва великих промислових підприємств, спорудження протяжних залізничних магістралей. На цих об’єктах широко використовувалася майже безплатна робоча сила мільйонів в’язнів і тих, хто був на висланні і спецпоселенні.

Період масового виїзду українців у зв’язку зі звільненням їх з ув’язнення і заслання збігся з часом широкого залучення українців, переважно кваліфікованих робітників і спеціалістів, для проведення геолого-пошукових і геолого-розвідувальних робіт, а також експлуатації відкритих тут потужних нафтових і газових родовищ на величезній за територією Тюменській обл. (у 2,5 раза більшій, ніж площа всієї України). Це нове переселення було масовим: чисельність українців за 1970 – 1979 р. у Тюменській обл. збільшилася з 25,9 до 79,9 тис. чол., за 1979 – 1989 рр. – з 79,9 до 260,2 тис. чол. Причому спершу нарощувалася чисельність населення, в тому числі українців, у краще вивченій південній частині області, зокрема в Ханти-Мансійському автономному окрузі, де є кращі природні умови для життя і трудової діяльності.

Численна українська діаспора зосереджена в Західному Сибіру, де живе майже вдвоє більше українців, ніж у Східному Сибіру. Перше місце за розселенням українців займає в Західному Сибіру Тюменська обл. (в 1989 р. 260,2 тис. чол.), де українці становлять 8,4% усього населення. Їх частка у повоєнний час постійно зростала: якщо в 1959 р. вона становила 1,6%, 1970 р. – 1,8%, то в 1979 р. – 4,2%, В межах області найвища питома вага українців припадав на автономні округи — в Ханти-Мансійському вона становить 11,6%, у більш північному Ямало-Ненецькому – 17,2%, відповідно їх нараховується 148,3 тис. і 85,0 тис, чол.

Чимало українців проживає у північній частині Красноярського краю: в більш південному Евенкійському автономному окрузі—5,3%, Таймирському – 8,6%, До речі, і на крайній півночі Далекого Сходу також високою є питома вага українців – у Магаданській обл. – 15,4%, у тому числі в Чукотському автономному окрузі – 16,8%. Таким чином, спостерігається подальше переміщення центрів української діаспори в Сибіру з півдня на північ. Якщо в дореволюційні роки українські переселенці осідали переважно поблизу Транссибірської залізниці, в 30 – 50-ті роки українські в’язні та переселенці відбували покарання і заслання в таборах і поселеннях, розміщених здебільшого значно північніше названої залізниці, то вже починаючи з 70-х років основні переселенські потоки українців були спрямовані, як уже зазначалося, в крайні північні регіони (поблизу Північного полярного кола).

У Сибіру, як і на Уралі, «стару» українську діаспору «з’їдає» асиміляція; в нових районах формування української діаспори асиміляційні процеси ще не так помітні. Наприклад, у районах «старої» української діаспори (Алтайський край, Новосибірська, Омська і Томська обл.) частка українців, які вважають рідною мовою українську, коливається від 27,2% до 33,2%. В місцях, де українські переселенці з’явилися відносно недавно (Тюменська обл., північні райони Красноярського краю), ці показники є значно вищими і становлять 54 – 68%.

Далекий Схід. Вважають, що першим політичним поселенцем Далекого Сходу з України був гетьман Дем’ян Многогрішний з родиною (1672 р.). Взагалі ж українська діаспора на Далекому Сході почала формуватися з середини 50-х років XIX ст., після того, як Китай відмовився від своїх територіальних претензій щодо Приамур’я (Айгунський договір 1858 р.) і Примор’я (Пекінський договір 1860 р.) на користь Росії. До того часу тут переважно жили корейці, а також китайці і малочисельні корінні народності. Після названих договорів тут стали оселятися невеликі групи 5 переселенців з Росії.

Наприкінці 70-х – у 80-ті роки XIX ст. переселенські потоки помітно зросли (особливо після 1882 р., коли їх перевезення пароплавами через Одесу стало безкоштовним). Українські селяни з Полтавської, Чернігівської, Київської та інших губерній в основному поселялися в південні, сприятливі для землеробства райони. Виникає цілий ряд українських поселень, назва яких збереглася і сьогодні. В Приамур’ї: Ромни, Березівка, Іванівка, Костюківка, Петропавлівка, Чернігівка. Грибівка, Березівка, Богословка, Волочаївка, Іванкіяці, Сергіеяка, Константииіака, Новокиївський Урал та ін.; в Примор’ї; Чернігівка, Сергіївна, Кадрилівка, Самарка, Ракитно, Михайлівна, Слов’янка, Архипівка, Покровка, Ливадія, Великий Яр, Кам’янка та ін.

Переселяючись на Далекий Схід, українці принесли туди рідну мову, порівняно високу виробничу і побутову культуру, народні пісні, звичаї, традиції.

Напередодні Першої світової війни (1913 р.) частка українців на території Приморського і Хабаровського країв зросла до 48,2% і за чисельністю вони випереджали росіян.

За переписом 1926 р. на Далекому Сході налічувалося 315 тис. (в 1917 р. – 421 тис., 1939 р. – 362 тис.) українців.

У період першого повоєнного перепису населення 1959 р. на Далекому Сході проживало 441,5 тис. українців, у 1970 р. – 398,1 тис., 1979 р. – 493,0        тис., у 1989 р. – 620,5 тис.

Чисельні українські громади на Далекому Сході є в Приморському і Хабаровському краях (в 1989 р. відповідно 185,1 і 112,6 тис. чол.), а також у Магаданській (85,8 тис.), Амурській (70,8 тис.), Сахалінській (46,2 тис.) і Камчатській (43,0 тис. обл. 77,1 тис. українців нараховується в Якутській АРСР, де їх число останнім часом дуже швидко зростало.

Частка українців, які вважають рідною мовою українську, в 1989 р, становила на Далекому Сході 40,6% і коливалася по окремих регіонах від 34,2 до 49,4%.

Зелений Клин. (Зелена Україна) – один з найбільших на Далекому Сході регіонів компактного проживання українців. Цей регіон (площею близько 1 млн. км. кв.) розміщений на півдні Далекого Сходу в басейні Амуру і на узбережжі Тихого океану. Тут дуже сприятливі природні умови та багаті ресурси. В 1855 – 1862 рр. сюди вперше відбувалося значне переселення. В басейнах Амуру та Уссурі осіло 16,5 тис. козаків (із Забайкалля) і солдат (здебільшого штрафників). Їм виділяли значні земельні масиви, надавали кредити. Саме в той час виникають перші міста: Миколаєвськ-на-Амурі (1850 р.), Благовіщенськ (1856 р.), Хабаровськ (1858 р.), Владивосток (1860 р.) та

У 1876 р. тут проживало 18 тис. чол., в 1897 р. – 310 тис., чол. усього населення. Українські селяни переважно освоювали родючі землі Уссурійсько-Ханківської низовини. Транссибірська залізниця (Челябінськ -Владивосток) пройшла через цей край на початку XX ст. В результаті значно зросли переселенські потоки, які майже повністю перемістилися на залізничний транспорт. Уже в 1901 – 1903 рр. сюди щорічно приїжджало по 14 тис. чол., переважно українських селян з лісових і лісостепових губерній. В наступний період масштаби переселень на Зелений Клин зросли: в 1907 р. сюди прибуло 70,6 тис. чол., 1908 – 1910 рр. – по 36 тис. у середньому за рік, 1911 – 1912 рр. – по 21 тис., 1913 – 1914 рр. – по 12 тис. Усього за 1907 – 1913 рр. тут поселилося майже 250 тис. селян (85% у Примор’ї і 15% в Приамур’ї). В 1913 р. на Зеленій Україні жило 940 тис. чол. Переважали переселенці з України.

У радянський час відбувалися великі зміни в національній структурі населення Зеленого Клину. На початку 30-х років сюди було переселено кілька тисяч євреїв; у 1930 – 1934 рр. тут функціонував Біробіджанський автономний район, з 1934 р. – Єврейська автономна область. Були виселені всі корейці (в 1926 р. їх налічувалося 166 тис. чол.) і китайці (63 тис.); урядові і партійні кола того часу вважали їх політично неблагонадійними. Велика частина цих людей загинула під час переселення.

За даними перепису 1926 р. в Зеленій Україні жило 303 тис. українців (із 315 тис. чол. у межах всього Далекого Сходу) – 24,5% усього населення. Виділялося два райони високої територіальної зосередженості українців — поблизу Благовіщенська, де на площі в 10 тис. км. кв. з населенням у 86 тис. чол. українці досягли 50%, росіяни – 43%, а також у районі Спаська, де на площі 70 тис. км2 з населенням 232 тис. чол. українці становили 59% усіх жителів.

Північ європейської Росії. На півночі Росії розміщено два великі економічні райони – Північний і Північно-Східний, де в 1989 р. відповідно налічувалося 310,0 і 292,7 тис. українців. Тут сформувалося чотири регіони досить значної територіальної зосередженості українців: Ленінград і Ленінградська обл., Мурманська обл., Комі АРСР, Архангельська обл.

1.      Ленінград (151,0 тис. українців), Ленінградська обл. (49,2 тис.), де українська діаспора почала формуватися ще з кінця XVII ст. і значно зросла на початку XVIII ст., коли після приєднання України до Росії сюди, особливо в Петербург, змушені були виїжджати українці, зокрема запорізькі козаки, яких широко використовували З на важких будівельних роботах.

Петербург має давні українські традиції. Тут працювали визначні діячі української культури, науки. Ще в 1898 р. в столиці виникає «Общество Т. Г. Шевченко для вспомоществования студентам, уроженцам южно-русского края», українська «Громада», Українське Літературно-Художнє Товариство, Український лазарет тощо. Особливо активізувалося тут українське національно-культурне життя з 1917 р. Саме тоді 150 тис. українців царської армії дали згоду на передислокацію на південний захід для охорони кордонів України. Майже 20 тис. солдат чотирьох спеціально створених полків (ім. Івана Мазепи, Пилипа Орлика, Костя Гордієнка, Тараса Шевченка) присягнули на вірність Україні і відправилися захищати батьківщину.

2.      Мурманська область (105,1 тис.). Українці тут здебільшого працюють на риболовецькому і торговельному флотах, є військовослужбовцями і членами їх родин, а також зайняті на об’єктах гірничодобувної та хімічної промисловості (Апатити, Мончегорськ, Нікель та ін.). Переважає так звана молода діаспора, тобто українські поселенці останніх десятиліть. У 1989 р. українці становили тут 9% усього населення. Останнім часом їх чисельність неухильно зростала – за 1959 – 1989 рр. більше ніж утроє (з 32,4 до 105,1 тис.). Відповідно зростала і частка українців у всьому населенні області (у 1959 р. вона становила 5,7%, 1970р. – 7,0%, 1979 р. – 8,3%). 47,8% українського населення Мурманщини вважає рідною мовою українську.

3.      Комі АРСР – відносно новий район поширення української діаспори, який фактично почав освоюватися лише в роки війни – після спорудження залізничної магістралі Коноша-Котлас-Воркута з її наступним продовженням до станції Лабітнанги (Обська губа) і освоєнням Печорського кам’яновугільного басейну. В 1989 р. тут нараховувалося 104,2 тис. українців – 8,3% усього населення республіки. У попередній період частка українців у Комі АРСР була ще вищою: в 1959 р. вона становила 9,9% (80,1 тис. чол.), 1970 р. – 8,6% (83,0 тис.), 1979 р. – 8,5% (94,1 тис.). Під час перепису 1989 р. – 46,7% українців, які живуть у Комі АРСР, записали себе як такі, що вважають рідною мовою українську (у 1959 р. – 74,7%, 1970 р. – 58,8%, 1979 р. – 52,1%). Значна частина українців повернулася останнім часом на Батьківщину.

Комі АРСР – один з найбільших в СРСР регіонів політичного заслання, в тому числі українців, особливо із західних областей України. Саме тут, у Воркуті та її околицях, а також у прилеглих населених пунктах Заполяр’я було споруджено десятки великих таборів, де загинули сотні тисяч українських в’язнів і поселенців. Практично всі промислові і транспортні об’єкти цього регіону були зведені і експлуатувалися руками в’язнів. Відоме їх велике повстання в 50-х роках, яке було жорстоко придушене; загинули сотні чоловік; тисячі в’язнів були засуджені на додаткові терміни ув’язнення і заслання, на страту. Воркута та її околиці повинні стати пам’ятником-меморіалом сотням тисяч жертв сталінських репресій – українців, росіян, білорусів, литовців, латвійців, естонців та представників інших народів СРСР.

4.      Архангельська обл. з Ненецьким автономним округом є одним із значних регіонів Європейської Півночі, де живуть українці (в 1989 – 53,4 тис., в тому числі в Ненецькому автономному окрузі – 3,7    тис.). Чисельність українців у повоєнні роки тут становила близько 50 тис. чол. і їх частка серед усіх жителів коливалася від 3,3% до 3,8%. Знижується тут частка українців, які вважають рідною мовою українську (з 63,6% у 1959 р. до 48,6% у 1989 р.).

В інших регіонах Півночі Європейської частини Росії чисельність українців значно менша. У Волгоградській, Псковській і Новгородській обл. вона коливається в межах 14,4 – 19,1 тис. чол. Дещо вищим є цей показник у Карельській АРСР (28,2 тис.).

На північному заході Європейської Росії, між Польщею і Прибалтикою розташована Калінінградська обл., де в 1989 р. жило і працювало 62,7        тис. українців – 3,5% усіх жителів області. За 1959 – 1989 рр. їх число збільшилося тут на 28 тис. чол.; 41,8% з них визнає рідною мовою українську.

Центр Європейської Росії. До його складу входить два економічні райони – великий та індустріально найкраще розвинений в Росії Центральний і менший – Волго-В’ятський. Всього в Центрі Європейської Росії в 1989 р. жило близько 730 тис. українців, у тому числі в Центральному економічному районі – 674,8 тис. За масштабами територіальної концентрації української діаспори Центральному економічному району належить перше місце в РРФСР. Порівняно з 1959 р. чисельність українців у 1989 р. зросла в два рази. Основна їх кількість живе в Москві (в 1989 р. – 252,7 тис. чол.); у 1926 р. у Москві нараховувалося лише 16 тис. українців та Московській обл. (185,4 тис.), де зосереджено 60% усіх українців Центрального економічного району. їх частка серед жителів Москви становить 2,9%, Московської обл. – 2,8%; 38,7% москвичів і 42,6% жителів Московської області вважають українську мову рідною.

До областей Центрального економічного району, де чисельність українців є досить значною, входять Тульська (в 1989 р. було 36,3 тис. українців), Калузька (30,2 тис.), Тверська (28,9 тис.).

Понад 50 тис. українців (1989 р.) живе у Волго-В’ятському економічному районі, де вони становить 0,6% усього населення. Найбільші громади українців зосереджені в Нижньо-Новгородській (33,3 тис.) і Кіровській (18,9 тис.) областях. На початку 70-х років більшість українців, які проживши в автономних республіках даного району (Марійський, Мордовський і Чувашський), виїхало переважно на Батьківщину. Мордовія була відомим центром політичного заслання, в тому числі тут у нормах відбували покарання десятки тисяч українців.

Українська діаспора Центральної частини Росії, зокрема Москви, спільно з українським урядом можуть і повинні відігравати важливу роль в українському національно-культурному відродженні в усій Росії. Саме там, у Москві, зосереджений уряд Росії, республіканські засоби масової інформації, книжкові видавництва, редакції газет, радіо і телепередач тощо. Національно-культурне життя тут тільки зароджується; фактично робляться в цьому напрямі перші кроки. Українське товариство «Славутич» разом з урядовими колами України, з політичними партіями, культурними організаціями мають усе зробити для національно-духовного відродження української діаспори в усіх регіонах Росії, за яких називати себе в Росії українцем було б і престижно, і безпечно.